“Найскладніше – вирішити, скільки жахів війни можна показати, не зрадивши своїх героїв”: Влада та Костянтин Ліберови про воєнну фотографію та життя
Влада та Костянтин Ліберови, воєнні фотографи, волонтери, обом по 34 роки На Кост…

Влада та Костянтин Ліберови, воєнні фотографи, волонтери, обом по 34 роки

“Камера бачить більше, ніж глядач. Найскладніше – вирішити, скільки жахів війни можна показати, не зрадивши своїх героїв”, – розмірковують Влада і Костянтин Ліберови, чиї пронизливі світлини з Ізюма, Херсона, Бахмута та Костянтинівки облетіли світ. Ми сидимо в київській кав’ярні Humans, на вікнах якої великими літерами виведено Free Azov. Це місце, де влаштовують кавові дегустації та регулярно збирають донати для армії, стало одним із їхніх улюблених, відтоді як два роки тому подружжя переїхало з Одеси до столиці. Працюючи на лінії фронту, вони усвідомили, що між місіями частіше бувають не у своїй просторій квартирі в Аркадії, а в Києві – і саме тут почуваються добре.
Реклама.
Світлини українських військових, які повернулися з російського полону зі слідами катувань, Володимир Зеленський показував Дональду Трампу.
Після початку повномасштабного вторгнення Ліберови стали одними з найвідоміших незалежних українських фотографів. Їхні кадри війни регулярно потрапляють до добірок CNN, The Washington Post і The Guardian. У 2024-му вони здобули французьку нагороду для воєнних кореспондентів Bayeux Calvados-Normandy Award, а цьогоріч перемогли на міжнародному конкурсі Getty Images у категорії “Історія року”. Торік 28 лютого їхні роботи опинилися на столі перемовин в Овальному кабінеті Білого дому: світлини українських військових, які повернулися з російського полону зі слідами катувань, Володимир Зеленський показував Дональду Трампу.
Дует фотографів-документалістів Libkos міг би й не відбутися, якби не війна. Вони будували інше життя: обидва навчалися на юридичному факультеті Одеського національного університету. Спочатку дружили, на п’ятому курсі почали зустрічатись, а за три роки побралися.
“Я помітив Владу в перший день, – ділиться спогадами Костя. – Вона дуже світла людина”. Вже тоді він не випускав камеру з рук і мав хист бачити те, що не одразу впадає в око. У Владі дійсно є щось магнетичне: по-підлітковому тендітна, без краплі макіяжу, з довгим каштановим волоссям, низьким голосом та уважним поглядом блакитних очей. На тонких пальцях — лаконічна каблучка Guzema з трьома кульками з білого золота. У манері триматися немає демонстративності чи бажання сподобатися – натомість є спокій і гранична чесність, відчутна з перших хвилин розмови.
Після невдалої спроби продовжити родинний аграрний бізнес Костя згадав студентське захоплення і разом із Владою почав штурмувати одеський ринок рекламної фотографії. Він знімав, вона розвивала справу. Без портфоліо, але з наполегливістю та відчуттям кадру вони швидко знайшли свою нішу: починали з інтер’єрів, ресторанів і їжі, згодом перейшли до історій закоханих пар. “Зараз передивляюся ці світлини і думаю, наскільки зрозумілішим було тоді наше життя”, – каже Костянтин.

Під час пандемії вони разом запустили освітню програму з фотографії. Аудиторія в інстаграмі налічувала приблизно 100 тисяч підписників, серед них було чимало росіян. У перші дні великої війни Ліберови зверталися до них напряму: розповідали про події в Україні, закликали взяти відповідальність за дії власної держави. У відповідь чули, що все це фейк, монтаж або постановка. Тоді вони почали знімати все, що відбувається, – щоб показати правду власними кадрами, а не через репости. У березні 2022-го від них відписалися понад 40 тисяч людей, але Ліберових це не зупинило (сьогодні аудиторія Libkos налічує 600 тисяч підписників). “Ми раптом опинилися там, де вирішується чиєсь життя, – згадує Костянтин. – Після цього важко знову фотографувати гарні сніданки й інтер’єри”.
“Документальна фотографія стала справою, в яку закохуєшся навіть попри жахи, що розгортаються перед об’єктивом”
Перший місяць повномасштабного вторгнення Ліберови волонтерили. Обрали місію: знайти цехи, закупити тканину, пошити термобілизну й забезпечити нею всю одеську тероборону. Тоді багато хто очікував, що в Одесі невдовзі розгорнуться запеклі бої.
Натомість страшне відбувалося на Харківщині – туди Ліберови в березні 2022-го повезли допомогу. “Ми побачили, що ворог може робити з містами, – розповідає Костя. – В одній із розбитих багатоповерхівок із розірваної батареї текла вода й намерзала на стінах. Із будинку, куди щойно прилетіло, вийшов чоловік у халаті, у касці, з лопатою в руках – розчищати під’їзд. Цю абсурдність життя треба було показувати – так я почав фотографувати війну”.
У Харкові камеру вперше по-справжньому взяла до рук і Влада. “Костя дав мені потримати фотоапарат, а я почала знімати, – говорить вона. – Документальна фотографія стала справою, в яку закохуєшся навіть попри жахи, що розгортаються перед об’єктивом”.
Вона згадує знімок, після якого вперше відчула себе фотографкою. Під час ексгумації тіл в Ізюмі у вересні 2022 року в кадр потрапили нескінченний ряд тіл у білих пакетах і чорний собака, що біг поміж ними. Життя і смерть в одній миті. Ліберови називають це “ефектом Тарантіно” – коли моторошне зображення заворожує досконалістю композиції і не дає глядачеві відвести погляд. “Тоді я вперше усвідомила, що у мене виходить”.
Наприкінці 2022 року в одному з відряджень Костянтин переглядав сайт Time і натрапив на добірку фотографій року за версією редакції – серед них був і його знімок. “Тієї миті здалося, що рік минув недарма”, – згадує він. Згодом це перестало бути винятком. Фотографії Libkos регулярно з’являються на шпальтах головних світових видань – і так лишаються в історії, стаючи візуальною хронікою війни: артилерист із кавуном у руках на тлі соняшникового поля та реактивної системи залпового вогню; дівчина у шпиталі схилила голову на плече пораненого захисника, що втратив кінцівки; “кладовище снарядів” у Харкові – поле, вкрите уламками російських ракет, зняте з дрона.
Попри міжнародне визнання, Ліберови свідомо залишаються фрилансерами. Вони могли б побудувати успішну кар’єру в західних ЗМІ, однак для цього довелося б відмовитися від публічної підтримки українських військових і зборів на потреби армії – у більшості міжнародних редакцій така залученість суперечить принципам журналістської нейтральності. “Ми почали документувати війну не заради кар’єри, а щоб допомагати тим, хто її веде, – пояснює Костя. – Маючи 600-тисячну аудиторію, як я можу відмовити військовим у допомозі зі збором? Це несумісно з нашими переконаннями”. Сьогодні дует співпрацює з американською фотоагенцією Getty Images. Через неї світлини Ліберових потрапляють до редакцій усього світу, дозволяючи фотографам залишатися незалежними й водночас бути гучними голосами у глобальній розмові про війну в Україні.
На своїй автівці Костя і Влада долають приблизно 100 тисяч кілометрів на рік. Щомісяця – техобслуговування, нещодавно поміняли підвіску, час від часу латають дірки після обстрілів. У 2022–2023 роках вони проводили по 280 знімальних днів на рік на Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Київщині та Запоріжжі. Будь-яка пауза між відрядженнями здавалася втраченою можливістю розповісти важливу історію. У грудні 2023-го поблизу Авдіївки Влада зазнала осколкового поранення у стегно. Разом із болем і страхом вона відчула полегшення: тепер ніхто не зможе дорікнути, що вона недостатньо “справжня” воєнна журналістка чи знімає постановочні фото. Щойно вона це усвідомила, звернулася до психотерапії. “Сьогодні гейтери нікуди не ділися, але тепер у мене інше ставлення до них”.
“На стабпункті особливо гостро відчуваєш цінність людського життя. А після побаченого вчишся і себе любити більше”
Якщо поранення змусило Владу по-новому подивитися на себе, то робота в стабілізаційних пунктах дала їй болісно відчути вагу кожного людського життя. За роки війни вона провела сотні годин, документуючи роботу бойових медиків на найгарячіших напрямках фронту, зокрема під Бахмутом та Кураховим. Там, де смерть стає буденністю, її найбільше вражає, як вперто люди продовжують чинити їй опір – рятувати сорокового пораненого за день так само, як і першого. “На стабпункті особливо гостро відчуваєш цінність людського життя. А після побаченого вчишся і себе любити більше”.
У Ліберових є правило, яке допомагає залишатися разом у професії, де кожне відрядження може стати останнім: не позбавляти одне одного права вирішувати за себе. “Якщо я зроблю це раз, то не зможу зупинитись, – каже Влада. – Єдине, про що прошу Костю перед небезпечними виїздами, – довіряти інтуїції”. Вона згадує поїздку чоловіка зі штурмовою бригадою на Білгородщину: в останню мить він опинився в іншій групі, а підрозділ, з яким мав вирушити спочатку, зазнав важких втрат. Костянтин натомість розповідає про медичну евакуацію на Донеччині, коли Влада разом із медиками поїхала в епіцентр бою. “Мені некомфортно від того, на який ризик іде дружина. Але я не маю права дорікати – це її вибір”.
Після років, проведених поруч зі смертю, народження сина в листопаді минулого року повернуло Ліберовим віру в майбутнє. “Він неймовірний і стабілізував наш літак”, – теплішає Костя. Влада каже, що з появою Ноя у неї зникла потреба постійно комусь щось доводити – материнство допомогло прийняти себе. Вперше за довгий час з’явилося відчуття, що її достатньо такої, як вона є. “Якби не син, ми б і далі заходили все глибше у війну, – впевнені Ліберови. – Ми бачили так багато, а відчуття, що можемо на щось вплинути, слабшало. Здавалося, що скільки б ти не ризикував, війна від цього не припиниться. У якийсь момент стає важко зрозуміти, навіщо рухатися далі. З появою сина віра повернулася”.
Втім, війна втрутилася й у їхній шлях до батьківства. До народження Ноя Влада пережила втрату вагітності. Це сталося, коли Костянтин влітку 2024 року кілька днів працював разом із 82-ю десантно-штурмовою бригадою на курському напрямку, і зв’язок із ним зник. Ті дні минули в тривозі. Влада була переконана, що найгірше вже сталося, просто їй не говорять. А потім було УЗД, і лікарка повідомила, що вагітність завмерла.
Після цього Влада почала багато гуляти пішки – каже, буквально “виходила цю травму”. До прогулянок додалися психотерапія, антидепресанти та силові тренування. З усім цим вона увійшла в другу вагітність. Тренувалася майже до пологів – останнє заняття було за чотири дні до народження Ноя. На п’ятому місяці ще працювала на Донеччині: не хотіла, щоб материнство перекреслило все, що було до нього. “Коли батьки згадують свою молодість, часто думаєш: куди поділися ті люди? Невже поява дітей так їх змінила? Мені б дуже не хотілося, щоб Ной колись слухав мої історії й думав, що вони про когось іншого. Хочеться зберегти себе – і для себе, і для нього”, – міркує Влада.
Про Костю як про батька вона говорить із ніжністю: “Він не просто допомагає мені – він бере на себе рівну частку відповідальності”. Після народження сина Костянтин частіше працює поблизу фронту сам. Втім, у квітні та на початку серпня подружжя знову вирушило разом знімати південь країни – на цей час із Ноєм залишалася мама Влади.
Торік у грудні Ліберови видали фотоальбом “Очі війни” – чотири роки їхньої праці під однією обкладинкою. Серед документальних кадрів є й знімок першого УЗД Ноя. “Ми присвятили книгу сину й подякували йому за те, що нас врятував”, – каже Костя.
Ця робота стала не лише способом підбити підсумки пройденого шляху, а й “сімейною ретравматизацією”. Упродовж пів року подружжя перебирало архіви, що налічують сотні тисяч світлин, – “обирали серцем”. “Багатьох героїв цих фото більше немає. Немає людей, немає й місць, де вони були зняті. А тут, у книзі, вони є”, – кажуть фотографи. Окремий розділ присвятили військовому, своєму другові Дмитру “Да Вінчі” Коцюбайлу, який загинув на їхніх очах 7 березня 2023 року під Бахмутом. Кадри з ним Ліберови довго не наважувалися публікувати: “Відчували, що має минути час, але нам здається, що йому б сподобалося, як ми все зробили”.
Сьогодні вони думають про те, як говорити про війну далі. За роки повномасштабного вторгнення світ побачив тисячі світлин руйнувань, смертей і людських трагедій та вже не реагує на них так, як на початку. На думку Ліберових, самої документалістики вже недостатньо, щоб пробитися крізь інформаційний шум. “Вплив журналіста доволі обмежений, вплив художника меж не має, – каже Костя. – Ми відчуваємо в собі сили, можливості й натхнення зробити документальну фотографію гідною називатися мистецтвом, і тоді вона знову зможе привернути увагу до війни, що досі триває”.
Фото: Yulia Gorbachenko
Стиль: Sonya Soltes
Текст: Анна Золотарьова
Зачіски: Daria Zhadan
Макіяж: Svitlana Rymakova
Освітлення: Yuri Chaika
Продюсерка: Mariia Nikolaienko
Асистентки стилістки: Yuliia Ostapchuk, Kateryna Kapshtyk
Асистентка продюсерки: Daryna Skakun